Правила української мови

Михайло Коцюбинський "Дорогою ціною" скорочено

denike — Sat, 08 Oct 2011 06:57:22 GMT

Пролог

Тяжко жилося селянству в тридцяті роки вісімнадцятого століття: «Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі». Той народне був звичайнісіньким господарським волом, якого вдовольняли тяжка праця й спочинок. Ярмо наклади на шию дикому турові, який корився силі, але очі йому від гніву наливалися кров'ю.

Старше покоління ще пам'ятало, як боролися за людські права, згадувало, як держали шаблю, обороняючи незалежність. Відгукувалась ще чаруюча пісня волі в серцях молоді, яка кликала на бессарабські степи, за Дунай, туди, де немає пана й панщини.

Пани ж, у свою чергу, обороняли свої права на «живий робочий інвентар — хлопа», який приносив незмірені скарби, обробляючи українську землю. Зовсім недавно перемогли пани, задушивши гайдамацьке повстання. Але хлоп тікав, залишаючи все миле його серцю, на вільні землі. Там були організовані на втікачів справжні лови. На півдні Бессарабії, недалеко от бистрої ріки Прут, по лівім боці Дунаю, стояло козацьке військо, що виловлювало нещасних втікачів. За голову спійманого одержували плату Жорстока розправа чекала на шукачів свободи. їх оддавали в рекрути, відправляли в Сибір або назад до пана в неволю. Але, незважаючи на тяжкі перешкоди, тікали українські селяни туди, де жевріла надія на жадану волю, яка діставалася дуже дорогою ціною.

Розділ І

Пан вирішує парубка Остапа віддати в рекрути за те, що той бунтує проти нього й підмовляє до цього селян. «Бунтар... гайдамака! — кричить пан.— Він мені людей баламутить». Остап вирішує втекти, про що й повідомляє коханій Соломії. Тій важко відпускати парубка й залишатися з осоружним чоловіком, за якого насильно ЇЇ видали заміж. Та вона розуміє, що іншого виходу із скрутного становища немає. Остапові треба тікати. 1 Соломія на човні перевозить свого любого на той бік ріки, допомагаючи втекти. Коханці прощаються й розлучаються.

Остап ішов знайомими стежками, де « кожен кущик, горбок, долинка... — все було йому знайоме, промовляло до його». Згадує Остап свого сивого дідуся, колишнього запорожця, який боровся в Умані з панами. Від діда змалку хлопець чув розповіді про славне минуле, про волю, про Січ. Тому Остап, вихований у давніх традиціях, і здіймав річ про те, що треба звільнитись від панського ярма. Але ніхто його не підтримав. Пан катував старого діда, силком віддав Соломію за свого хурмана, одібравши дівчину в Остапа, а самого Остапа вирішив оббілувати й оддати в солдати. Так ішов парубок, а думки його сягали в далеке майбутнє. Мріяв він про Січ за Дунаєм, про козацтво, про те, як разом із товаришами поїде на Уманщину визволяти народ з неволі, як забере Соломію, потішить діда на старість. Але ось хтось замаячив на шляху. Остап хотів звернути з дороги, та його покликали. Наздоганяв Остапа молодий безвусий парубок. То була Соломія. Молодиця вирішила йти за коханим, одягнувши чоловіче вбрання. Тільки коси, що вибивалися з—під очіпка, видавали жінку. І вони ножем відкремсали довге прекрасне волосся, яке чорними пасмами лягало додолу. Отже, тепер удвох, Остап і Соломія в парубочій одежі, вирушили в далеку подорож шукати волі.

Розділ II

Остап і Соломія дісталися лівого берега Дунаю, опинилися серед маси втікачів. Була глибока осінь. Люди з дітьми, немічними, старими ховалися в мороці від козацьких сторожових загонів. Командував втікачами дід Овсій, який знав години переправи на той берег. Остап і Соломія подружилися з Іваном Котигорошком, парубком невисокого зросту з тоненьким голосом. Він став вірним товаришем цій незвичайній парі.

Настав час втікачам вирушати в дорогу. Підійшли до самої річки й поховалися в комиші. Довго чекали перевозу. Аж ось прибули човни. І тільки люди почали до них підходити, як їх помітив сторожовий козак. Він вистрілив із рушниці, подаючи сигнал своїм. Сторожові почали хапати втікачів, усе збилося, змішалося... Хтось ухопив Соломію, але Остап відбив її. Човни швидко відпливали, і тільки Котигорошок благаючим голосом гукав Остапа й Соломію.

Остап і Соломія тікали через темряву й очерет. Вони вирішили податися до .одноокого мірошника Якима, який хвалився, що знає, як можна переправитись до Туреччини. План мельника був дуже простим: зв'язати невеличкий пліт, який витримав би двох людей. Соломія одразу ж почала майструвати цей пліт. Невдовзі він був готовий. Втікачі попливли вночі через Прут. їх несло серединою річки, поки парубкові не пощастило зачепитись за вербу. Обоє вилізли з води на чужу землю. «Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепенуло його істоту». І він викрикнув прокляття тій землі, яка принесла стільки страждань. На тому березі москаль почув Остапів голос і навмання бахнув з рушниці, випадково влучивши хлопцеві в груди.

Розділ III

Соломія тягла за собою пораненого Остапа. Вони йшли доти, поки Остап не знесилив. Тоді молодиця перев'язала коханому рану. Остап слабнув, він не міг далі йти через плавні. Сохло в горлі, постійно хотілося пити. Соломія довела пораненого до озерця з чистою водою, напоїла. Вони почали помалу пересуватися далі. Остапа палила гарячка. Соломія намостила йому ложе з очерету й пішла сама шукати вірної дороги, щоби вибратись із плавнів.

Довго жінка ходила, ламала очерет, щоб не загубити своєї дороги, але все—таки заблукала. Вона хвилювалася за Остапа. їй було прикро, що не може допомогти пораненому, що не може витягти його з плавнів. З відчаю Соломія розплакалась, а потім заснула. Прокинувшись, вирішила йти просто вперед. В тому ж напрямку, куди йшла Соломія, рухалося дуже багато звірини. В повітрі стало тепло й душно. І тут Соломія помітила червоні хмари вгорі й зрозуміла, що то горять плавні.

Гарячка палила Остапа. Він марив, кликав дідуся, який приходив втішити онука. Коли хворий одкривав очі, дідусь зникав, а коли закривав — з'являвся знову. Надвечір Остап почав хвилюватися. Де ділася Соломія? Чому вона не приходить? Адже вона знає, що йому важко, що він не годен вибратися із цих нетрів. А може, вона його покинула?...

Вночі йому стало гірше. Його тіпала пропасниця, палила гарячка. Удосвіта Остап почув, що біля нього стоїть жива істота. То був вовк. Остап відганяв тварину, бризкаючи в морду звіра водою. Вовк жалібно завив, клацнув зубами й щез в комишах. Остап слабнув. Він марив, відчував, що вмирає, але перемогла воля до життя. Остап зсунувся з свого ложа й поповз. Нарешті він почув над собою Соломіїн голос і втратив свідомість.

Розділ IV

Соломія вибігає із плавнів і натрапляє на циганське поселення. Вона забігає до хати, де живе циганська сім'я і благає допомогти врятувати пораненого. Разом із циганами Соломія виносить Остапа з плавнів. У циганській хаті молодята знаходять тимчасовий порятунок. Стара циганка доглядає Остапа, як рідного сина, лікуючи його відварами з різного зілля й козячим молоком. Молодій циганці Маріуці подобався молодий Остап. Надто часто вона поглядала на парубка. Одного разу навіть побилася з—за цього із своїм чоловіком Раду. Старий циган Пца й молодий Раду зникали вночі й поверталися вранці. Днями вони спали. Остап помітив, що приводили вони до двору сплутаних коней, тобто займалися конокрадством.

Соломія влаштувалась працювати до багатого болгарина, приносила гроші, щоб поставити на ноги Остапа. Пца постійно вимагав гроші в Соломії. Треба було все терпіти, бо Остап поволі одужував. Через деякий час він почав зводитись, навіть спостерігав за циганськими танцями й співами, дивуючись, що навіть «гуляють не по—нашому». Не одобрюючи циганських нічних заробітків, Остап і Соломія вирішують покинути злодійське гніздо. Коли Соломія була на роботі, на циганський виселок набігли турецькі шовніри й усіх забрали до в'язниці.

Розділ V

Того дня Соломія на базарі зустріла Івана Котигорошка. Він погладшав, мав гарний вигляд. Іван працював наймитом у заможнього турка. Удвох вони вирішили йти за Остапом, щоб перевезти його у двір до болгарина.

Соломія була вражена в саме серце, коли нікого не побачила у циганській хаті. У дворі лише блукало маленьке козеня. Молодиця й Котигорошок вирішують іти до конаку (поліцейського участку), щоб доказати невинність Остапа. Але старший над турецькими жовнірами не хоче навіть вислухати Соломії. Котигорошок радить підкупити драгомана (перекладача), який служить у поліції. Проте драгоман небагато пообіцяв, сказавши, щоб Соломія прийшла через тиждень, може, випаде нагода побачити чоловіка.

«Соломія щодня блукала коло конаку — лиха, роздратована, мов голодна вовчиця». Через тиждень драгоман повідомив її, що позавтра мають везти Остапа за Дунай. Жінка підмовляє Котигорошка відбити в турків коханого, маючи свій план.

На другий день, ледве розвиднілось, озброєний Котигорошок із Соломією сіли в човен і стали чекати. Через деякий час з'явилася купка людей, що лагодилися перепливати Дунай. Серед них Соломія впізнала Остапа й почала співати своїм сильним голосом, повідомляючи коханого про те, що його їдуть визволяти. Човен втікачів наближався до турецького. Турки слухали пісню. Аж ось два човни зіткнулися. Почалася бійка, стрілянина. Іванові влучили в живіт. Під вагою його тіла човен перевернувся. Холодна вода обпікала тіло Соломії, колола голками, приводячи дотями. Жінка помітила, як Остап б'ється в руках двох турків, а третій тримає у руках димучу ще рушницю.

Значить, ні вона, ні Іван нікого не забили... Але зараз їй не до того... Холодна вода бере її в свої обійми, чорна глибінь тягне вниз. Соломія відчуває, що наближається смерть.

«— Остапе!..— з розпукою кличе душа.

— Соломіє—є!..— доноситься до неї крик серця.

— Соломіє!..— чує вона крізь холодну хвилю, що б'є їй в очі, торкається чола, розплутує коси...»

Стоїть у далеких бессарабських степах невеличка хатинка, де варить собі убогу вечерю сторож. Цей сивий дід живе сам, розмовляючи з вітром. Вітер кличе його з боку холодного Дунаю голосом Соломії. Не соромиться дід показати свій «життєпись», що має на власному тілі. На спині — пам'ятка від пана, між ребрами — подарунок від москаля. А половина його душі й серця лежить на дні Дунаю й жде, поки зустрінеться з другою половиною. Отакою «дорогою ціною» було заплачено за волю.

Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»(Скорочено)

denike — Mon, 26 Sep 2011 20:44:39 GMT

Панас Мирний

Роман з народного життя «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Скорочено

Частина перша

І. Польова царівна

Весна. Шляхом до села Пісок йшов молодий чоловік. "Не багатого роду”. Років двадцяти. "Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших селах. Одно тільки в цього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць…” Це був Чіпка. Почув, що з-за жита хтось співає. Дівчина "низенька, чорнява, заквітчана польовими квітами… Маленька, кругленька, швидка і жвава, одягнена в зелене убрання,.. – вона здавалася русалкою…” Коли заговорив до неї, дівчина втекла. Чіпка пішов далі, додому. Вже видно було хату. "Не достатки, а тяжка праця кидались у вічі…” Біля хати стояла немолода вже молодиця – мати.

ІІ. Двужон

Літ за двадцять до волі у с.Піски зайшов невідомий, шукав старого Карпа Окуня. Але той років десять як помер, зосталася Ганна – небога, теж померла; та Грицько – далекий родич – забрали у некрути. Незнайомий пішов у волость, назвався небожем Окуня – Остапом Хрущем, просився у громаду. Через три тижні Остап косив у писаря сіно. А через місяць – об^,явлено, що тепер він піщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ. Пішов у город найматися. Жид взяв у поштарі. На другий рік rрунт і хату купив. Шле старостів до Мотрі Жуківни – "бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в сусідах, удвох зі старою матір^,ю Оришкою”. Уступила у свою хату, ніби на світ народилася. Багато працювали, але жили бідно. Через декілька років Остап узяв паспорт і пішов на заробітки. Приходить з Дону бумага, що він не Хрущ, а Притика, кинув жінку та трьох дітей. Мотря плакала цілу ніч. Незабаром наїхало в село чиновного панства. А у селі тільки й мови – про Хруща. Немає Мотрі спокою. Аж ось ведуть його у ланцюгах. Мотря зрозуміла, що вагітна. Пішли чутка, що він не Хрущ, і не Притика, а Іван Вареник – кріпак пана Польського, що панував у Пісках. Незабаром його забрали, більше не повертався – оддали в москалі. Мотря народила сина. Роди були трудні (два дні). Всі вважали малого "чортеням”. Ніхто не хотів хрестити. За кума взяли перехожого москаля, Оришка – за куму. Назвали Нечипором.

ІІІ. Дитячі літа

Мотрю та її матір стали цуратися. У хаті біднота та злидні невилазні. У сусідньому селі Мотря заробляла хліб, бо у Пісках ніхто не брав. Одяг позношувався. Дитина вийшла на славу. "Повновиде, чорняве, головате, розумне… – Але діти не гралися з ним – били. Бо Чіпка був "виродок”. Дуже любив слухати казки. "Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе… А Чіпка не брав – гарбав усе те!” Одного разу з^,їв весь хліб, а щоб "бозя” не бачила – виколов очі. Мати його била, та це не спиняло Чіпку. "Він би зміг – матері очі видрав, або сам собі що заподіяв, якби не баба…, її тиха мова гасила його лютощі.” Любив бабу, а матері не любив і не слухав.

ІV. Жив – жив!

Виростав Чіпка у голоді та злиднях. "Чіпка мав добру пам^,ять: з неї ніколи не виходила думка, що він "виродок”. "… в малому серці ворушилось щось недобре… І просло лихо в його серці – і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони.” Чіпці дванадцять років. Мати відправляє у найми, той не хоче. Спочатку до Бородая: той побив Чіпку за непослух, а малий мало не спалив хазяїна. Пішов до діда Уласа (вівчар). Робота прийшлася до душі. Був і другий підпасач – Грицько (козачий син, сирота, після смерті батьків віддали родичці – вдові Вовчисі). Одного разу вони знайшли горобенят, Чіпка запропонував відірвати голову. Робили це, говорячи: "А що – жив! А що – жив!”

V. Тайна – невтайна

Добре Чіпці у діда. Робота неважка. На харч – заробляв, гроші йшли на одяг, ягнята (два-три на рік) – на прибуток. Мотря й Оришка радіють, що хоч трохи втекли від злиднів. Скоро вже й свиня з поросятком, десять овечок завелося. Достатків більше. І пасіка вже. Аж помолодшала Мотря. Але ось горе – померла баба (Чікці 15 років). "Напала на його пропасниця”. Насилу Мотря одходила. Чіпці минуло 17 років. Того року кріпацькі кайдани розбилися. Але дід Улас говорив, що це не воля, що треба частину свого віддати. Дід розповідав Чіпці про батька, котрий спочатку був лакеєм у панича. Але він панича не слухав: той його то вскубне, то вщипне, а батько його по пиці – відправили на стайню. Кучер пішов мандрувати, й батько за ним у Донщину. Там оженився, оселився. Але прочув про Хруща, роздобув його паспорт, покинув усе. Але через два роки повернувся до першої дружини. Його судили – і в москалі. Чіпка очумався вже в хаті. "То не чоловік сидить, то – сам сум!”, думав: "…Чому він їх не вирізав? (панів)” Чіпка помарнів, голову обняв сум та журба. Ще й діда забрали у двір.

VІ. Дознався

Чіпка думав: " (пани)… одібрали батька від мене… покрили мою голову соромом… Прокляті!” У селі люди кричать, пани загадали ще два роки на них відпрацювати. Чіпці довелося до плуга братися; половину хліба продав, восену корову купив. Знову весна. У неділю Чіпка пішов у поле, знову зустрів дівчину. Почали розмовляти, але її покликала мати. Її звати Галя. Після того Чіпку не пізнати – спала туга, став веселіший, привітніший.

VІІ. Хазяїн

А Грицько – непромах. Пішов з піщанами на заробітки. На зиму потяг до Ростова. Там став до одного плоту (робив, як віл, спав на голій землі, майже не їв). Назбирав дві сотні. Повернувся у Піски, купив грунт. Він тепер "… до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда”. Між парубками поводився звисока. Йому бажалося до свого добра додати жінчине. Але незчувся, як закохався у сусідську наймичку – "веселу, моторну й робочу дівчину, хоч і невеселу красулю”, – Христю (сирота). Побралися. Жили мирно, люб^,язно. Матері ставили їх у приклад своїм дітям.

Частина друга

VІІІ. Січовик

Ніхто вже не пам^,ятав, як і коли оселився в Пісках січовик Мирін Гудзь (немолодий козак). Одружився на козачій доньці Марині Зайцівні. Народився у них син – Іван – найкращою забавкою було будувати та розоряти землянки, окопи. Батько розповідав про татар, ляхів, а мати – про хліборобське життя. І як було хлопцю 16 років, став ходити коло волів, додивлятися до плуга. Мати з цього раділа.

Ростуть Піски. Івасю вже 20 років. Вирішили слати сватів до заможнього козака Кабанця. У нього дочка Мотря – "уродлива, моторна, працьовита, навсипуща хазяйка”. Зажив Іван з Мотрею спокійним хліборобським життям. Народилося у них три сини – Максим, Василь, Онисько. Батько садив Максима до себе на коліна, розповідав про давні чвари. Од того січова кров загомоніла у серці малого.

ІХ. Піски в неволі

Недовго так жив Мирон. Піски в неволі – оддали генералові, досталися панові Польському. Приїхав він, та не сам, а з жидком. Люди говорили, що не будуть працювати. Всі ходять радитися до Мирона. Той говорить: "…Та краще я всю свою сім^,ю під турка виведу!.. ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти…” Коли пропав старий, до Пісків вступала рота москалів, бо генерал розказав про "бунт”. Порозганяли піщан. Хто втік, хто сидів у хаті – чекав. Почав генерал робить перепис. Тижнів через два повернувся Мирон, сказав синові, що він вільний і родина його, бо той записав сина у козаки. Генерал зібрав усіх коло церкви, поділив людей: козаки – генералові. Козаків відпустив, "своїм” загадав платити за землю – Лейбі. Забрав шинок і оддав також Лейбі, який перевіз жінку і з десятеро жиденят та став "шинкувати”. Піски піднялися, розрослися. Але Мирін того не бачив – захирів та помер (було йому 99 років).

Х. Пани Польські

Генерал помер, а генеральша з синами (10-ти та 12-ти років) їде на село жити. Вистроїла генералових людей, ті вийшли з хлібом-сіллю, але вона не прийняла. Позносили декілька хат, бо ніде було насадити сад; урізали городи, бо вулиця вузька. Дехто з людей втік. Через рік генеральша синів віддала в науку, а повернулася дочка – Віра Семенівна. Звеліла знайти їй дівчину. Кирило Очкур віддав свою старшу доньку – Ганну та й не один він. Почала приймати гостей – палац гуде. Весело розкішно жила генеральша років з п^,ять. Віддала старшу дочку за сусіда – панича, молодшу – за старого гусарського полковника. До найменшої їздив сотник Саєнко ("чумазий хохол”), вона його теж кохала, але мати була проти. Навіть весілля не справляли. "Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку, – та не повіз посагу…” Зосталася генеральша сама. Завела собі кошаче царство. Дуже не любила горничну Уляну, але подруги в ній душі не чаяли, любили її старе і мале. У всьму, що не траплялося, була винна Уляна. Знемоглася генеральша, скоро померла. Аж ось приїхав з полку старший панич – вилита мати. Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Дуже йому сподобалася Уляна. Через півроку Василь Семенович зібрався кудись. Покликав Уляну, дозволив покинути їй палац, дав 50 крб., одяг. Через місяць Уляна вийшла заміж за Петра Вареника, а через три місяці народився у них син Іван. Через рік вернувся Василь Семенович з дружиною. Незабаром і брат Степан з дружиною. Поділили Піски. Молода бариня виписала молодого прикажчика – Карпа Дровиченка (Іржа – ба як уїсться). Підбив Василя Семеновича на шостий день і поле назад одібрав. Піщани розпилися, все по шинкам. Пан побудував на Красногорськім хуторі палац і перебрався туди. Щороку – то й дитина (6 дочок, 1 син). Як підріс Улянин Івась узяли його до панича в горниці. "Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько.” Дочки у пана як циганки, а у Степана Семеновича – гарні, вже й заміж повиходили. А "циганок” не беруть. Закликав уже у зяті й небагатих. Поробилися зятями Совинські, Кривинські… Кругом Гетьманського – родичі. І всі хотіли їсти.

З половини 20 –х до 60 –х років – золотий вік панування. Все кругом мовчало, терпіло рід панів Польських, та все нижче нагинало голову перед його владикою.

ХІ. Махамед

Пісял смерті Мирона й Марини лиха доля зачепила Івана і Мотрю. Іван орав, сіяв, косив… робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Підростали хлопці, до всього кидалися із запалом, а найщиріше брався Максим. Зате й швидше набридло, та вже не заставиш. Таку неспокійну натуру викохав старий дід. Душа його прохала волі. А насміятися над ким, украсти – йому дай! Дійшов до літ – біда з ним. Високий, гарний, перший красень на селі. Вся молодь любила його за вдачу, безбоязний норов – всі йому корилися. Сам зведе дівчину – перший потім і насміхається. Не одна наробила сорому батькам. Старі баби прозвали Махамедом. Горілку пив, гуляв. Позаливають очі – та капості людям роблять. Люди жалілись на Максима батькові, але той нічого не міг зробити. Коли генеральша дізналася, що він кріпаків бунтує, то жалілася комісарові. Віддали його у москалі. На три дні їх закрили, а потім випустили попрощатися з родиною, але Максим пішов у шинок з москалями. Іван з того часу не згадував сина: "У мене немає третього сина – і не було ніколи!..” Іван одружив Василя та Ониська, поділив їх, зоставивши свою хату та частину поля москалеві. Скоро помер, Мотря теж. Василь і Онисько почалу сваритися, судитися і обидва збідніли. Дізналися, що Максим живий і вже став старшим над москалями.

ХІІ. У москалях

Погнали Максима у Московщину. Там кам^,яні крамниці, базари, величезні хороми. Повели їх у казарми. Там смерділо. Максим не плакав, а насміхався над усім. Все було йому на іграшку. Швидко вивчився марширувати, стрибати – москаль москалем. Старі москалі його вихвалюють. Пройшов рік. Одного разу напилися, а вночі перевірка. Максим усе взяв на себе. Ротному це сподобалося. Максим став душею москалів. Товариші душі в ньому не чаяли. Звик до такого життя. Тут йому краще, ніж у батька з матір^,ю. Одно тільки мучило – життя у казармі. Став ходити на "прокормлєніє” – стало чутно: то того, то другого обікрадено. Максим цілком оддався тій роботі. Старші його любили, як дійну корову. Незабаром Максима зробили унтер – офіцером.

ХІІІ. Максим – старшим

Тепер Максимові не можна було погуляти. Він запишався, гордував своїми земляками – став їх ганяти. Учні його проклинали і боялися. Стало йому те старшування гірше полину. Ні з ким душі одвести. Вивчив граматику, але хотілося погуляти. Знайшов повію та гуляв іноді з нею. Ішов 1848 рік. Повів Максим (який вже став фельдфебелем і мав тепер роту) свій взвід обороняти австрійців від венгрів. Тепер йому було зручніше глибше п^,ятерню запустити в московські достачі. Думав про сім^,ю. На краю міста була хата ("руїна”). Там жив москаль Терьоха з Меланією. Пили, гуляли, билися, – і була у них донька – Явдошка. Дитина як підросла, то ходила просила їсти, крала. Батьки наливали їй горілки. Підростаючи, Явдошка робилася все хижіше, до горілки привчилася, як до води. Як було їй 15 років, мати помила її, одягла та одвела у місто, у будинок. Щоночі тепер гуляє Явдошка. Зустрів її Максим – зійшлися та жили, пили, гуляли. Але полк перегнали в інше місто, тому вони повінчалися. З Явдохи вийшла справжня московка. Не страшні їй походи, моторна, весела, до гулянок удатна. Прожили 10 років. Гроші закінчилися. Народилася донька Галя – гулянки одлетіли. Почали клопотати над наживою. Максим взявся за "прокормлєніє”, Явдоха – за крадіжку, а награбоване спродували. В останній війні з турками Максима поранено. Через 30-ть років повертається у село – не впізнав: село велике, землянок не видно, одні мазанки. Оселився у батьківській хаті. Явдоха крамарувала вдома. Максим збудував нову хату. Всі дивуються, яким поважним чоловіком повернувся. Через 3 – 4 роки спродав усе й виселився на хутір, на батьківську землю, збудував будинок, мов панські хороми.

Частина третя.

ХІV. Нема землі

Восени Чіпка зібрав хліб; міркував усе, як з Галею бачитися тепер. Аж ось кличуть його у волость. Там він дізнається, що прийшов якийсь чоловік і каже, що він Луценків небіж і хоче одібрати їх землю. Чіпка відповів: "… А землі не дам! Зубами держатиму…” Через 2 тижні їх з Мотрею кличуть у волость. Прийшла бумага із суду: віддати землю Луценковому небіжу. "Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі”. Чіпка забрав усі гроші, збирається у місто позиватися. Говорить: "І що я без землі? … наймит… Без землі – нема волі… земля хазяїном робить…” Пішов до секретаря Чижика, але зустрів там Василя Пороха, який взявся писати "прошеніє” за могорич. Чіпка купив горілку. Порох пропонує йому спробувати. Чінка випив – "… заграло в голові… повеселішало на серці…” ночував у Пороха.

ХV. З легкої руки

Уранці взяв просьбу і пішов у суд до секретаря Чижика. Той говорить: "…Як 50 рублів, то й діло можна поправити…” Чіпка не дав і пішов до Пороха. Знову випили. Посоловіло в очах. "Очі в Чіпки налилися кров^,ю… Горілка змішалася з страшною злістю…” Заснув. В обідню пору пішов додому, у хаті не світилося, пішов у шинок. Зібралися люди, засіли коло Чіпчиної горілки. Під ранок прийшов додому: "… Вони в мене батька одняли.., вони мене ще змалечку ненавиділи… Їх (людей) мучити…” Почав кожен день у шинку пити.

ХVІ. Товариство

П^,ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів: Лушня ("високий, бравий, панський, родився і виріс у пана”, звуть Тимошка. Крав у пана у дитинстві: його били, але він всеодно крав. Іноді йому ставало тяжко, соромно), Матня ("неповоротний, неохайний, любив тільки горілку”, підлітком забрали у двір до пана Польського), Пацюк (худий, низький, на все село перший співака; теж підлітком забрали до пана Польського). Зустрілися всі троє у шинку, поробилися п^,яницями, злодюгами. Шинок став їм батьком, горілка – матір^,ю. Пили вони на кошт Чіпки. Цілу ніч гуляють, а перед світом ідуть спати до нього. І так кожного дня. Пропив одяг, овець. Мотря пожалілася у волость. Чіпку посадили у чорну. Товариші ввечері її продрали і випустили Чіпку, пішли додому: "Де вона!.. де стара відьма?..” Схватив материну свиту нову і з товариством до Гальки – обміняти на горілку. Мати зібрала останнє збіжжя і пішла до сусідки – старої баби. Чіпка пропив усе, залишився тільки хліб. Лушня запропонував продати його жидам. Але Чіпка не погодився, сказав, що віддасть Грицьку: "… Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!”

ХVІІ. Сповідь і покута

Чіпка зранку пішов до Грицька. Нова хата, біла; двір просторий, чистий. Грицька не було. Коли приїхав, розповів Христі, що жида Оврама обікрадено. Але знову прийшов Чіпка, йому було соромно і страшно. Глянув на Христю і згадав Галю. На очі навернулися сльози. "Хто ж винуватий у вашому лихові?” – запитала Христя. Чіпка відповів, що люди "своєю неправдою”. Мова Чіпки вразила дівчину жалощами. Він розповів, як забрали землю, а за 50 карбованців сказали, що повернуть. "..А я – може, кращий від них,.. та лиха моя доля!..” Віддав Грицьку хліб. Христю вразила розповідь, вона бачила, що Чіпка не такий, як про нього говорили. У неділю Грицько поїхав до Чіпки. Він з докором і жалем дивився на Чіпчине добро. На підлозі три чоловіки спало, а Чіпка на лаві. Лушня: "Нехай же сам і забира (зерно), коли поцінно купив”. На це Чіпка відповів: "…Або до роботи, або з двору!..” Грицько поставив їм могорич, і товариство засіло у шинку на цілу ніч.

ХVІІІ. Перший ступінь

Мотря зовсім оселилася у баби. Брала людям прясти. "Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати…”

А Чіпка гуляє. Допився до того, що у хаті – нічого. Почав згадувати Галю. "… я каторжний! Проклятий!.. що я наробив собі?!” – думав, але скоро знову напився. Грошей не було, вирішили йти красти до пана, бо "…вкрали моє щастя, мою долю…”

ХІХ. Слизька дорога

Пішли до пана, кинули там сторожа лель живого, а самі дома сплять. Совість, задобрена горілкою, Чіпку не мучила. Незабаром до хати увійшов голова з 5-ма соцькими – до них дійшла чутка, що пограбували Чіпка та його друзі. Позапирали їх у чорну. Мотря дізналася, пішла у волость, але сина не побачила, все плакала. А Чіпці з товариством байдуже. Цілий тиждень просиділи, а приїхав слідователь і випустив. Цієї ж ночі пограбували голову, потім писаря. Потрусили знову Чіпку – нічого не знайшли.

"Запалив Чіпка рай тихого щастя в Грицьковій хаті та й покинув куритися…” Серце у Христі щеміло. Чіпка, про що казав, усе те правда. Стала Христя зовсім інша й до Грицька, зробилася холодною. Але той розказав їй про те, що Чіпку посадили в чорну. Христя думала: "Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі?”

ХХ. На волі

Тільки об^,явили волю, піщани зашуміли. Кожен намагався менше робити, більшн собі загарбати: як би пана одурити. Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Позатикали шибки, гріє їх жидівсько горілка. Минулося Водохреща. Час за роботу братися. Людям сказали, що вони повинні ще 2 роки відпрацювати на пана. Але пан Василь Семенович з жінкою вночі покотив у Гетьманське. А до станового послали гінця, що у Пісках бунт. Звеліли скликати усю громаду, але нічого не подіяли. Наступного дня прислали москалів. Почалася бійка. Дід Улас упав. Чіпка побачив, закипіло його серце, кричить: "… не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!..”, але товариство втікло. Грицько теж заховався. Чіпку побили, "обняло його зло нелюдське”. Думав: "А ти, дурню, водився з ними!.. повірив, що й вони люди?.. Волоцюги, п^,яниці, а не люди!”

Грицько розповів Христі про бійку, говорив, що так їм злодюгам і треба, що життя через них немає, все треба замикати, нічого не вдержиш.

Чіпка напився і заснув.

ХХІ. Сон у руку

Сниться Чіпці мати, дід Улас, убитий сторож. Охопив його вогонь, досягав до всього тіла. Подивився він, а то не вогонь, а людська кров – прокинувся.

Поглянув навкруги – пусто. Стояв і молився. Лилися сльози. А товариство засіло у жида Оврама. Лушня пішов до Чіпки довідатися, що там, той його ледве не вбив. Лушня збрехав, що їх пов^,язали і щойно відпустили. Чіпка повірив йому і сказав: "… А зробили таке зі мною… стережіться ж тепер..! Годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди… А проте – свого не забуваймо!..” Сказав, що забере матір, згадав про Галю. Але душа його боліла помстою, серце гукало – оддячити, розум пашів – злом.

ХХІІ. Наука не йде до бука

Баба розповідала Мотрі, як Чіпку було побито. Серце в неї защеміло, боліло. Вона була тепер сердита на всіх людей. Чіпка пішов до матері. Домовилися, що зиму вона перебуде у баби, а потім перейдуть на нове хазяйство. Чіпка пішов у Крутий Яр – молотив там хліб. Весна. Чіпка з матір^,ю коло хати пораються. До Великодня стояла хата, як чепурна дівчина. Мотря аж помолодшала. Чіпка полагодив хату, купив овець, зробив кошару, придбав сіна. Мотря радіє, купили корову.

Зажив Чіпка з Грицьком душа в душу. Ходять у гості. Христі Мотря сподобалася, як рідна матір, а Мотря доглядала її сина Василя. Чіпка дедалі ставав смутніший, став часто пропадати на цілу ніч. А кругом Пісок чутки, що й про лихі вчинки: то там, то там – когось пограбовано, церкву обікрадено.

Частина четверта.

ХХІІІ. Невзначай свої

Чіпка веселий, радий, робив корито для свиней. Увечері пішов у поле, зустрівся з товариством, пішли разом до Гершка. Познайомився з Максимом, поїхали до нього награбоване відвезти. Сіли вечеряти. Зустрів там Галю. Після вечері поділили гроші та пішли спати. Один Чіпка не спав. Вийшов у сіни. До нього вийшла Галя. Зізналися один одному в коханні. Зранку поснідали і почали збиратися додому. Чіпка забув кисет, Галя дала йому інший, з шовку.

Цілий тиждень лив дощ, сидів Чіпка вдома. Мати говорить про одруження. Пішов Чіпка до Галі спитати: чи піде за нього. Але Галя сказала, що вже засватана: що тоді москаль Сидір зостався у них, вони з батьком напилися та й домовилися. Галя просить Чіпку покинути таке життя, тому що тими руками, що недавно людей давив, буде жінку обіймати. Чіпка відповів, що він – отаман, і коли товариство почує, що той усе кинув, тоді йому не жити. Галя говорить, що все на ній награбоване, що давить воно їй, називає себе "розбишацькою дочкою”. Чіпка обіцяє, що все покине.

ХХV. Козак – не без щастя, дівка – не без долі

Настав вечір, а Чіпки немає. Пішов до Сидіра, дав йому грошей, щоб відмовився від Галі, та так напилися, що залишився ночувати там. Наступного дня пішов на хутір до Гудзя. Довго вони з Галею милувалися, мріяли. Потім – обідали, а ввечері пішов додому. Сказав матері, що буде одружуватися на Галі. Мотря засмутилася, бо знала її матір, але Чіпка заспокоїв, запевнив, що вона зовсім не схожа на матір.

Увечері побіг до Грицька прохати того у старости. Рано в цей день лягли з матір^,ю спати.

ХХVІ. На своїм добрі

У суботу заслав Чіпка старостів. У неділю були оглядини у хаті Чіпки. Матері одна одній одразу ж не сподобалися. Через тиждень – вінчання. На радощах Максим таке весілля правив, що ніхто ніколи не бачив. Цілий тиждень гуляли. Грицько дивувався багатству, що Чіпці припало. Його заздрість розбирала. Завидували й люди. Мотря, як побачила невістку, чорні думки зразу збігли з її обличчя. Прийняла її, як дитину. Галя обнімала її, як матір. Багато добра навезла Галя, Максим подарував Чіпці трьох коней. Гарно, весело у хаті. Коло свекрухи, як коло рідної матері. Галя нашила їй очіпків, сорочок надарувала, сама коло хазяйства, Мотрі навіть не підпускала. Галя з Чіпкою, як голуби. Хлопець тепер соромився свого давнього безпуття, тієї кривавої стежки. Він ховався від своїх братчиків.

Грицькові тепер не сором водитися з Чіпкою. Дружини їх потоваришували. Заможність Чіпки розбуркувала заздрість Грицькову. Христя ж завжди заступалася за Чіпку. Галя і Христя так уподобали одна одну, мов сестри. Після Різдва народився у Христі другий син. Галя стала хрещеною. Грицько сподівався, що сину буде добре від такої хресної матері. Христя ж дивилася на це, як на довічний зв^,язок з Галею. Минула зима. Почав будувати новий будинок Чіпка. Страшне й прокляте дворище лоскотало тепер заздрісні очі людей. Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати. Від нього і пішли в Пісках "полотенщики”.

ХХVІІ. Новий вік

Промайнула воля. Василь Семенович помер. Тепер став панувати син його – невеликого розуму, слабої волі. Накинули кріпакам землі. Чіпка тепер і у громаді не останній, люди поважають. Де хрестини – Чіпку в куми. Став відомий на цілий повіт. У Максима познайомився зі становим Дмитренком. Одного разу він приїхав до Чіпки у гості, привіз новину про земство (вибрати гласних, а ті управу з себе, а управа – заправляє всім). Уранці на майдані зібралася громада. Стоновий поїхав, а у Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити. Він радить людям не вибирати панів у громаду.

ХХVІІІ. Старе – та поновлене

У Гетьманському з^,їхалися пани, писарі, голови, гласні. Був там і Чіпка. Позвали їх у горниці, почалися вибори. У гласні вибрали Чіпку. Він радів з того, що заробив людську шану. Але вийшло так, що там, де знайшов шану – загубив спокій та долю. Вибір його в управу нікому не був милий. Старшина на нього скоса дивилася. Шовкун знайшов "Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Семеновича Польского и о прибиенин сторожа Деркача”. Дмитренко говорить Чіпці, щоб тікав з управи. Чіпка на це відповів: "… мене люди вибрали …мене люди й скинуть!” Через день прийшов приказ: "устранить гласного Варениченка по неблагонадежности”. Упала ця звістка, як грім. Чіпка їде в Гетьманське, до Пороха. Написав жалобу на пана. Минув тиждень. У предводітеля був бенкет. Принесли туди бумагу, що над ними почалося слєдствіє. Вирішили позбутися цього діла. Шовкун з Чижиком радилися, як би їм здихатися Пороха.

Галя поїхала до батька, бо той захворів. Наступного дня і Чіпка туди поїхав. Максим помер.

А у Гетьманському пани раділи, бо на Чіпчину жалобу прийшов одказ. Відкрилася земська рада. Туди прибули одні пани. Через тиждень чутка про раду оббігла весь повіт (прийнято закон про землю: у кого менше – платить більше).

Чіпці не до того. Похорон, поминки. Дізнався про раду, аж поблід увесь віз злості, кричав: "… а мужик – віл… ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, – та знову запрягай… поки не впаде… А тоді здери з його шкуру на чоботи. Чорти, а не люди!” Дмитренко сказав, щоб не бунтував людей. Чіпка цілу ніч не спав, усе думав.

ХХІХ. Лихо не мовчить

Явдоха перебралася у Чіпчину хату. Матері не помирилися. Явдоха була горда. Мотря спочатку потакала їй, але не видержала. Почалися сварки, Галі було жалко Мотрі. Постійна гризня доливала отрутою й без того вже отруєне життя Чіпки. Хата йому остогидла. Почав згадувати старе товариство. Грицько став нудним йому, почав випивати, іноді й Галі діставалося. А Чіпка прийде додому – і п^,яними руками пригортає до п^,яного серця свою Галю. Завелися інші порядки в хаті, вона стала притоном гульні п^,яної. Явдоха допомагала йому в його затіях. Коли прийдуть гості – Галя у куток заб^,ється, Мотря на піч залізе. Грицько перестав до них ходити і Христі заборонив. Одначе та іноді бігала до куми та до Мотрі. У хаті горілка тепер господиня. Цілу ніч пропадають, а зранку цілу повозку везуть. Явдоха підтримувала Чіпку, а той, як звір, кидався на кожного заможного чоловіка. Галя – "розбишацька жінка”. Гидким та страшним здавався їй Чіпка. Несподівано померла Явдоха. Чіпка поїхав – три дні не було. Повернувся, везучи повні вози всякого добра. Мотря лаяла, він її вдарив. Уранці стара пішла у волость за те, що її "волоцюга побив”. Чіпка налив волосним, називав матір "сучкою” та грозився побити. Мотря злягла, Галя коло неї ходить. Плакали разом.

ХХХ. Так оце та правда!

Зима. Мотря одужала. Чіпка нудиться, коли немає кого з товариства. Але раптом стук: Лушня, Матня, Пацюк та ще чоловік 7 з ними. Насміхалися з Мотрі. Випили і пішли на хутір до Хоменка. Повернувся, став умиватися. Зайшли інші. Мотря побачила на кожному кров. "Одсахнусь тебе.., мій сину, моє лихо,.. перед усім світом скажу…” Почула Мотря під вікном дитячий крик – дівчинка років десяти, у крові вся, боса, розповіла, що були у них розбишаки, всіх порізали, постріляли, одна вона втекла, а хату спалили. Пішли у волость. Народу назбиралося повен двір, усіх пов^,язали. Галя прокинулася, побачила усю в крові дівчину і сказала: "Так оце та правда?! Оце вона!!!” – і залилася божевільним сміхом, тіло тряслося. Грицько про все розповів Христі, та побігла до Мотрі. Галя повісилася.

Це було під осінь, на другий рік. До Сибіру на каторгу вели скованих людей. Зупинилися біля волості. Серед них був Чіпка з товаришами. Почали збігатися з усього села люди. Плакали люди, плакали розбишаки, навіки прощаючись з селом, з людьми. Один Чіпка не плакав.

Мотрю взяв Грицько догодувати. Скоро вона й померла. Коло Хоменкового хутора насипано могилу – вісім безневинних душ. Чіпчину хату опечатали, забили. А посеред села стоїть палац – там живе новий хазяїн Пісок – Данило Кряжов.

Через декілька років Чіпчину хату купив жид Гершко і завів шинок. Але й досі продирає мороз поза шкурою гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом…

Захист Вітчизни - священний обов`язок кожного

denike — Thu, 19 Nov 2009 08:54:00 GMT

Захист Вітчизни - священний обов`язок кожного

Кожен з нас нерідко бачить на вулицях молодих хлопчаків, одягнених в армійську форму. І тоді ми розуміємо: це солдати, це хлопці, які «виконують свій священний обов'язок» — служать Батьківщині, щодня готові стати на її захист.
Можна по-різному ставитися до факту служіння в армії. Немає, мабуть, такої людини, яка б не чула про страшних «дідів», що нібито знущаються над молодими солдатами, про жорстоких і злих офіцерів, про погане харчування, холодні казарми тощо. А ще слід врахувати, що із цивільного життя цих хлопців два роки викреслюються... Просто жах якийсь, а не армія!
Але на цю справу варто подивитися з іншого боку. Служіння Батьківщині в усі роки і століття вважалося справою благородною, вартою щирої подяки співвітчизників. Ще за часів Київської Русі чоловіків набирали до війська. Були такі, що вважали військову службу справою свого життя, професією, а відтак усе життя проводили на княжій службі. Були й такі чоловіки, які займалися хліборобством, скотарством, ремісництвом, не маючи бажання ставати княжими дружинниками. Однак у часи лихоліття, коли вороги загрожують рідній країні, піднімались на її захист усі русичі: і професійні військові, і цивільні громадяни. Адже вони розуміли, що захист рідно.ї землі — це обов'язок кожного, і якщо хтось не візьме до рук зброю, його оселю вже завтра можуть зруйнувати, дружину вбити, дітей забрати в полон.
Безліч славних козаків втратили життя у боротьбі за волю України. Скільки їх було, тих ворогів, що хотіли загарбати собі шматок, а то й усю українську землю: литовські лицарі, польські шляхтичі, татари, турки. І всі вони зустрічали на своєму шляху завзятих козаків, які грудьми боронили рідну землю. Власне, проти польської шляхти піднялися усі, хто міг тримати в руках зброю. До народних загонів ішли й міщани, і селяни (так звана «чернь»), тому можна з упевненістю сказати, що перемогу у визвольній війні 1648—1654 років здобув увесь український народ, а не одне тільки козацтво. Хоча, безперечно, саме козацтво завжди вважалося оборонцем України.
Боронили козаки Україну і від загрози з боку могутнього сусіда — Російської імперії. Боронили та не вберегли... Довго ще в народі згадували «кляту Катерину» — царицю, яка скасувала останню українську вольницю — Запорозьку Січ. На довгі роки Україна залишалась без війська, натомість чоловіків із «Малоросії» стали забирати до царського війська Російської імперії. Тут уже, зрозуміло, про почуття патріотизму чи любові до Вітчизни не йшлося. Навпаки, наші співвітчизники страждали в тих умовах, що були гірші за неволю (а нерідко в солдати відправляли замість каторги — згадаймо хоча б долю Тараса Шевченка).
Чимало війн зазнала Україна і в XX столітті: Перша світова, громадянська, Друга світова. Зараз нерідко переоцінюють події тих років. Одні виправдовують білогвардійців, махновців, бендерівців, воїнів ОУН У ПА, дивізії «СС Галичина» тощо і засуджують дії червоноармійців та солдатів радянської армії. Інші вважають навпаки, треті намагаються примирити ці дві точки зору... І чи не кожен по-своєму ставиться до історії.
На мою думку, найсуттєвіше не те, хто на якому боці воював і за які ідеали боровся, а те, що кожен, хто брав участь у тих війнах, все-таки боровся за свою Україну. Так, для кожної ворогуючої сторони то була своя мрія, своя вимріяна країна, і йшли всі до тої мрії не завжди праведними шляхами (хоча хто може відшукати справедливість серед кривавої війни?), однак усі, хто воював, заслуговують на добру пам'ять як борці за свою державу.
Ми маємо радіти, що живемо в порівняно мирний час. Так, ви бухають хмарочоси в Америці, злітають у повітря міста в Іраку, у Росії лютують чеченські терористи, і все це начебто не дозволяє говорити про мирний час. Але ж Україна зараз ні з ким не воює і, сподіваюсь, не воюватиме ще довго-довго. Наші військові, щоправда, їдуть миротворцями до різних «гарячих точок», але то, мабуть, амбіції нашої влади, а не гостра життєва необхідність.
Україна ні з ким не воює, але наші військові, як ті, що обрали армійську службу своїм фахом, так і ті, що служать лише 2—З роки, повинні завжди пам'ятати, що служіння Вітчизні — священний обов'язок кожного. І в цьому прагненні їх повинно підтримувати не бажання заробити грошей чи отримати певні пільги, а славний приклад наших прадідів.

Що нам відомо про розвиток сучасних технологій в Україні

denike — Thu, 19 Nov 2009 08:52:45 GMT

Багато років Україна перебувала під владою різних держав, які всіляко перешкоджали вільному розвитку української національної культури, у тому числі мистецтва і науки. Тож не дивно, що сьогодні ми все ще отримуємо наслідки того негативного стану, в якому наша держава знаходилася протягом дуже тривалого періоду. Україна уже чимало рокіз є незалежною, однак якщо для окремої людини 10—15 років — це серозний період життя, то для цілої держави — це дрібничка в рамках історії. Держава за такий короткий час не може перебудуватися докорінно.
Російська імперія, а потім і Радянський Союз докладали всі сили для розвитку російської науки, а тому усі найкращі здобутки українців у галузі науки, мистецтва автоматично зараховувались як досягнення великої Росії або великого СРСР. Найкращі українські вчені переїздили до Москви, саме там засновувались найвідоміші НДІ.
І тому на уламках СРСР Україна залишилася фактично без наукового потенціалу. А ті, хто ще намагався розвивати вітчизняну науку, майже всі повиїжджали за кордон, туди, де для вчених створено найкращі умови для роботи, де вони отримують зарплатню, яка відповідає їх науковому рівню. Імена наших учених, на жаль, невідомі у світі, і великого внеску у розвиток світової науки та сучасних технологій Україна поки що не робить, та це тільки тому, що мусить піднімати свій технічний потенціал з руїн.
Я розумію, що на мою адресу можуть бути звернені звинувачення у песимізмі, у намаганні відобразити дійсність чорними фарбами. Однак нехай тоді мені доведуть протилежне. Чому ім'я Білла Гейтса є синонімом багатства й добробуту, а жодного виходця з України ніхто не називає комп'ютерним генієм? Щоправда, якийсь молодий хлопець в України «прославився» на весь світ тим, що майстерно зламував комп'ютерні паролі, залізаючи у будь-які бази даних... На хлопця чекає суд. От якби його талант та на службу Батьківщині!
Ми нерідко чуємо і читаємо про успіхи закордонних генетиків, які то клонують овечку Доллі, то намагаються клонувати людину, то завдяки генній інженерії винаходять ліки від найстрашніших хвороб. Однак нічого не знаємо про досягнення українських генетиків. Може, ця проблема має корені ще в часах Радянського Союзу, коли та сама генетика була оголошена «продажною дівкою імперіалізму», і тому спадкоємці радянських вчених і до сьогодні не можуть оговтатися від того кроку назад? А може, як не дивно, такий розвиток все-таки існує, просто ми про нього нічого не знаємо? Може досягненнями нашої науки ае цікавиться ні уряд, ні преса?
Так чи інакше, а хотілося б, щоб наша українська наука розвивалася і вдосконалювалася, як це було, скажімо, у XIX столітті. Адже ми знаємо, що, незважаючи на несприятливі умови (а може, і всупереч їм), у той час наша культура зазнала свого відродження. У багатьох країнах відомі були прізвища Кістяковських і Ковалевських — династії вчених у різних галузях науки. А західноукраїнський фізик Іван Пулюй відкрив те випромінювання, яке зараз називають рентгенівським, раніше від Рентгена, однак не запатентував. І тому весь світ говорить про «рентгенівське», а не «пулюївське» випромі нювання. Виходцями з України були також біологи І. Сєченов та І. Мечников.
А хто пам'ятає нашого чи не найпершого вченого — Юрія Дрогобича, який народився у XV столітті в місті Дрогобичі і майже все життя працював викладачем Краківського та Болонського університетів? Він вивчав асторономію та астрологію, писав наукові трактати, і його книга «Прогностична оцінка 1483 року» була першою друкованою книжкою українського вченого і письменника. Юрій Дрогобич вперше визначив географічні координати багатьох міст Європи, у тому числі Києва, Кракова та інших, і з великою гордістю він заявляв про свою національну приналежність, пишучи, що є русином.
А хто пам'ятає, що у XVIII столітті вчені з України, викладачі Києво-Могилянської академії виїхали у Москву на запрошення Петра І і піднімали, а фактично створювали, російську науку? Ні, всі говорять про те, що Петро І «прорубав вікно у Європу», і всі забувають про українських фахівців.
Нам, українцям, є чим пишатися, і тепер у XXI столітті ми повинні зрозуміти, що ми — інтелектуальна та обдарована нація, здатна багато на що.
Отож, як бачимо, нашим науковцям є на кого рівнятися. І дуже хочеться вірити, що серед сучасних українських вчених наявні не менш великі постаті, просто вони ще не відомі усьому світові. Хочеться вірити, що рано чи пізно Україна стане високорозвиненою інтелектуальною державою.

Хай б`ється зелене серце природи

denike — Thu, 19 Nov 2009 08:52:03 GMT

Хай б`ється зелене серце природи

Сьогоднішній ранок звичайний, як і тисячі ранків до цього. Ось звичайна вулиця з нескінченною рікою машин, з сірими громадами багатоповерхових будинків, що дивляться на мене сумними очима-вікнами... Від усього навкруги тягне вогкістю та холодом, тому мені стає незатишно серед кам'яного міста, де усі байдужі один до одного, де нікого не турбують проблеми інших. Очима починаю шукати навколо щось тепле, гарне, заспокоююче. Але бачу тільки сірі громади з маленькими острівцями газонів та поодинокі дерева на узбіччі. Ні! Досить! Не може моя душа більше нудитись у залізних обіймах цивілізації!
Ось я у лісі. Роблю глибокий вдих, ніби намагаюсь увібрати в себе усі його аромати. Іду, немов уві сні. Під ногами тріщать гілки, шарудить листя, а запах п'янить, немов найкращі парфуми. Нарешті я серед гармонії і спокою! Після темних одноманітних відтінків міста очі аж розбігаються від феєрверка фарб ранньої осені. Перехідний період між літом та осінню, між бурхливим життям та поступовим замиранням триває так недовго, і цю мить слід упіймати.
Просто диво, коли дерева ще напівзелені, травиця ще тішить око смарагдовим відтінком, повітря пронизане ласкавим теплом щедрого сонця. Однак, пильно придивившись, помічаєш, що осінь вже обережно торкнулася своїм пензлем розкішного одягу дерев, залишивши де-не-де жовті й червоні плями. Пізніше, оволодівши врешті природою, ця художниця створить цілий завершений пейзаж у неповторних жовто-багряних кольорах, надзвичайно чуттєвий і загадковий.
Стою, мрію, посміхаючись. Аж раптом очі натрапляють на порожню пластикову пляшку. Ще далі помічаю зрубане деревце, сліди від вогнища... А он іще пляшки, одноразовий посуд, залишки іжі. О цивілізаціє! Від тебе не втечеш! Ти дібралась і сюди. Але у надто спотвореному вигляді... Стежками мого вимріяного лісу пройшла людина, залишивши після себе купи сміття.
Приємні враження кудись зникають, від романтичного настрою не залишається й згадки. Далі йду повільно, замислюючись. Все думаю: а хто повинен дбати, щоб ні на хвилинку не зупинялося серце природи, щоб не забруднювалися річки, не засмічувалися ліси, не вимирали рідкісні птахи, звірі, риби? Хто повинен турбуватися про це: екологи, уряд країни, партія «зелених» ? А може, кожен з нас? Адже іноді достатньо не зірвати квітку, не зламати гілку, не зрубати ялинку під Новий рік, не викинути сміття в річку, не запалити вогнище в лісі... Отже, вирішення проблеми — у наших руках?
Мій настрій поступово покращується. Стежка вже давно загубилася, і я йду просто по трав'яному килиму, почуваючи себе часткою цього дивного світу. А навколо тиша, яка цілющим бальзамом ллється на стомлену душу.
Звертаю увагу на небо. Воно стало нижчим і темнішим, ніж улітку, мабуть, у передчутті холоду, адже скоро зима. Різкий холодний вітер пророкує, що осінь вже йде до нас. А ми чекаємо... Хтось хмурить брови, щільніше кутаючись у тепле пальто, коли згадує про довгі зимові місяці. Але мені зовсім не прикро, що вона наближається. Я чекаю снігу, цього казкового свята, коли з неба летять мільйони сніжинок, кожна з яких — оригінальний витвір мистецтва, маленький крижаний шедевр. Згадується, як узимку виглядає річка, скута льодовим панцирем, що іскриться на сонці та переливається усіма можливими барвами. Пригадую і те, як милують око дерева, вбрані у весільні зимові сукні. А як радує нас природа білосніжними кучугурами та м'яким білим килимом уздовж шляхів!
А хіба можна забути розквітання садів, пахощі квітів, весь той шал почуттів, емоційну ейфорію, які нам дарує весна? Це справді диво, заради якого варто жити. А літній теплий дощик, гра веселкових барв, аромат скошеної трави?..
А чи не найкращі моменти свого життя переживає людина, дивлячись на схід сонця, на ніжну квітку, на морозний візерунок на вікні? Усе це диво створила божественна рука митця, ім'я якому — Природа. І виникає бажання крикнути, розриваючи тишу навкруги: «Хай вічно б'ється зелене серце природи і сяє її небесна душа!». Бережімо ж те багатство, яке даровано нам Природою, бо інакше безбарвним і сірим стане наше життя. Та чи й буде воно взагалі?.

Про межі добра і зла

denike — Thu, 19 Nov 2009 08:37:34 GMT

Про межі добра і зла

Добро і зло — одвічні дві сили, що змагаються за владу у світі, але жодна з них не може перемогти, тому світ і існує досі. Але це висока патетика, а у звичайному людському житті все, з одного боку, виглядає значно простішим, а з другого, виявляється значно складнішим.
Інколи людині ду*же важко відчути, де пролягає межа між добром і злом. Наприклад, тепер у світі багато сперечаються про евтаназію — штучне переривання життя людям, які дуже страждають від хвороби. Людей, які з милосердя вчиняють це, засуджують за законом. Але чи є евтаназія злом? До цього різні люди ставляться по-різному. Одні вважають, що не можна змушувати страждати хвору людину, якщо у неї вже немає сил жити. Інші ж стверджують, що вирішувати долю людини не може інша людина, це справа долі, Бога, але ні в якому разі не людська. І в одних, і в інших є слушні докази їхньої правоти. І можна погодитися з цими доказами, однак у кожному конкретному випадку треба вибирати конкретне рішення, і, можливо, в різних випадках варто вчиняти по-різному.
Або згадаємо ще одну сучасну проблему: клонування живих істот. З одного боку, це доказ великих кроків науки вперед і можливість для людини перебороти смерть і старіння, розширити межі свого існування. З другого боку, чи має право людина брати на себе функції Бога, чи не принесе клонування стільки нещастя людству, як і деякі інші досягнення науки? Це питання теж залишається ще досі відкритим, і ми не можемо дати остаточну оцінку того, чи є клонування злом, чи добром?
Та якщо не розглядати такі складні питання, а просто подумати над своїм власним, не таким вже й довгим життям, то теж можна згадати випадки, коли важко провести межу між добром і злом. І хоч здається, що це просто дрібнички, виявляється, що саме такі дрібнички інколи стають цеглинами, з яких ми будуємо наше життя.
Ось ти даєш у черговий раз списати домашнє завдання своєму другові. Здається, що робиш йому добро, рятуючи від поганої оцінки. Але уяви, що колись у житті йому доведеться потрапити в ситуацію, де потрібні будуть саме ці знання, яких він зараз не отримав. Та й взагалі, чи не допомагаєш ти своїму другові ставати безвідповідальною і несамостійною людиною? То де ж пролягає межа між добром і злом? Виявляється, що навіть в кожній дрібниці варто шукати цю межу, варто прагнути добра, продумувати кожен свій крок.
Кожен з нас знає, що в житті завжди треба говорити правду, і ми погоджуємося з цим і розуміємо сенс цієї вимоги. Однак чи варто говорити подрузі, що в цій сукні вона не дуже добре виглядає? А чи варто заявити комусь, що його ніхто не любить і не поважає, хай навіть це буде правда? Ми часто замислюємося над такими питаннями, бо правда буває дуже жорстокою і може знищити людину. І бувають такі ситуації, коли невідомо, принесе правда добро чи зло.
Але людина завжди прагне бути доброю, тому що прагне залишатися людиною. І як би складно нам не було триматися добра, ми повинні це робити, тому що, як говорила Ліна Костенко:

Життя іде і все без коректур,
і час летить, не стишує галопу...
...Єдиний, хто не втомлюється — час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Для людини головне — бути чесною із самою собою, чесною із близькими людьми, не чинити навмисного зла і намагатися необережними вчинками не завдати зла ненавмисного:

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.

І нехай для кожного з нас, як кажуть, правда своя, однак людство і суспільство сформувало вічні цінності, яких треба дотримуватися. Ці ж заповіді записані у священній книзі людства — Біблії: не убий, не кради, возлюби свого ближнього.
Людина завжди стоїть у своєму житті перед вибором, у кожну хвилину свого життя. І від її вибору залежить цінність її людської особистості. Тому й чинити вибір слід не'з чиєїсь волі, а свідомо, вдумливо, за своїм власним бажанням. Як говорила колись та ж Ліна Костенко, світ ділиться на чуму (я розумію це як світове зло) і її жертв. І людина мусить зробити чесний вибір: не стати на бік чуми. Тому давайте не будемо робити вигляд, що у світі найважливіші рішення приймуть і без нас, що «ваша хата скраю». Ми не просто коліщатка й гвинтики світової машини, ми люди, особистості, ми повинні будувати своє життя і життя навколо нас, повинні чинити добро.

Шевченко і сучасність

denike — Thu, 19 Nov 2009 08:36:52 GMT

Шевченко і сучасність

Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок «Кобзаря» Тараса Шевченка. Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов'ю... У будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого.
У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, майже через півтора століття після його смерті, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі?
Син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника... Про ці факти з життя Тараса Григоровича ми знаємо давно. Повторюємо їх як завчену раз і назавжди інформацію, анітрохи не замислюючись над їх справжньою сутністю: яку ж силу духу слід мати, щоб у таких замовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все Думати і піклуватися про свій народ?
Знаємо і те, що Шевченкові не судилося спокійного життя до останніх днів, до останнього подиху. Знаємо, що більше десяти років провів він на засланні, переносячи щоденну муштру у солдатській казармі, потерпаючи від важких хвороб. Але, як не дивно, не звертаємо уваги на один промовистий факт, що, здається, лежить на поверхні. Маю на увазі зовнішність нашого поета. Ми змалечку звикли до портретів похмурого дідуся у хутряній шапці та з густими вусами. Змалечку знаємо, що то — «дідусь Шевченко». А чи замислювався хтось: а скільки ж років тому дідусеві? Тарас Шевченко помер у 47 років, отже, на тих славнозвісних портретах йому років 44—46 (зараз не настільки важливо встановити точну дату написання того портрета, бо ми говоримо дещо про інше). Так чому ж чоловік у розквіті своїх сил виглядає, як старенький дідусь? Відповідь, безперечно, теж проста: винні все ті ж роки кріпацтва, заслання, солдатчини, винні хвороби. І незважаючи на все це, Шевченко передусім піклувався про свій нещасний гнаний народ, про свою безталанну Україну.
Саме завдяки своєму народному характеру твори Великого Кобзаря і сьогодні живуть серед нас. І сьогодні є напрочуд актуальними. Думається, знайдуться люди, які посміхнуться після цих слів. Яка, мовляв, актуальність, якщо минуло 150 років, якщо кріпацтво давно скасовано, якщо Україна вже більше десятиліття є вільною країною?! Але я твердо повторю: твори Тараса Шевченка є актуальними і сьогодні.
Згадаймо його славнозвісне: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами». Не думайте, що поет постає тут «росіяноненависником», адже москаль для нього — не синонім росіянина, а солдат московської армії. І застерігає він тут тих дівчат, які довірливо віддаються першому коханню, ламаючи тим своє життя назавжди. Скажете, що жінка у XIX і XXI столітті має абсолютно різний статус, різні можливості, і наша сучасниця може з гідністю вийти з ситуації, яка поставила б у глухий кут дівчину XIX століття? Не сперечаюся, однак трагедія обманутої жінки і сьогодні викликає співчуття, тому багатьом дівчатам варто прислухатися до застережень поета.
А вічна тема материнської любові? Невже хтось байдужно прочитає рядки про неї?

У нашім раї на землі
Нікого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим —

читаємо у вірші Т. Шевченка. Скільки стоятиме світ, стільки будуть поети славити красу матері, славити її віддану жертовну любов до дитини. І Марія, наймичка, «слєпая» завжди будуть викликати у людей пошану і співчуття.
А тепер звернемося до громадянських мотивів творчості поета.

Нема на світі України,
Немає кращого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати кращого добра,
Добра святого —

дорікає Шевченко своїм землякам. А наші сучасники також нерідко шукають «кращого добра» по закордонах, розпродаючи при цьому Україну по шматках. І до сьогодні не знають своїх коренів, і логоджуються з тим, що ми — «моголи або слов'яни» — байдуже, аби був прибуток. І тому й досі повторюємо за поетом сповнені болю й гіркоти слова:

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
її розпинають.

А поема «Кавказ», на жаль, ще довго не втратить своєї актуальності. Вона була написана у 1845 році, коли царська Росія вела на Кавказі загарбницьку війну. Минуло багато-багато десятиліть — і що ми бачимо?

А поки що течуть ріки,
Кривавії ріки!

Війна в Чечні болем відгукується в серцях не лише мільйонів росіян! а і всіх тих, хто співчуває людському горю, людським нещастям. І течуть, течуть криваві ріки в горах Кавказу...
Чи переконалися ви в тому, що твори Тараса Шевченка органічно вписуються у сучасне життя? Отож давайте частіше звертатися до «Кобзаря», шукаючи в ньому відповіді на болючі питання сучасності, адже недаремно закликав поет:

Учітесь, читайте
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...

А що може бути найбільш «своїм», найбільш близьким, як не творчий спадок невмирущого Кобзаря?

Як Україна здобула незалежність?

denike — Thu, 19 Nov 2009 08:31:54 GMT

Як Україна здобула незалежність?

Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в далекому полі.
О. Олесь

Недаремно розпочинаю я свій твір словами Олександра Олеся. Адже для кожного, хто вважає себе українцем, назва нашої країни є святинею, національним скарбом. З'явилася ця назва вже дуже давно, ще у XIV столітті, і стала ознакою нашої національної приналежності, нашої гордості й слави. Усі найкращі дочки й сини України протягом століть мріяли про її незалежність, віддавали всі свої сили й прагнення в ім'я цієї мети. Тарас Шевченко, Іван Франко, Олександр Олесь, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Василь Стус — ці та інші імена навіки увійшли в історію нашої культури як імена найполум'яніших борців за волю й незалежність України, їхній внесок у здобуття незалежності є надзвичайно вагомим, так само, як і внесок мільйонів безіменних борців. Врешті всі зусилля не залишилися марними: якими жаданими, довгоочікуваними були слова держава, самостійність, незалежність тринадцять років тому! Тоді на руйновищі колишнього СРСР люди ще не замислювалися: а що ця незалежність принесе країні?
Ми отримали омріяну самостійність, але що з нею робити, так на той час і не вирішили. Чи жити так, як жили, чи щось міняти, чи те й інше разом? Люди пишалися тим, що стали свідками великого кроку в розвитку України: набуття самостійності (чи незалежності — називайте як завгодно). І хто ж тоді знав, що ця гордість з роками сховається десь глибоко всередині, а назовні вийдуть зовсім інші почуття: невдоволеність існуючою дійсністю, невпевненість у завтрашньому дні, страх за майбутнє своїх дітей, постійний пошук роботи і грошей. Чому ж так болюче переживають наші співвітчизники такий, здавалось би, прекрасний період розвитку держави? Щоб відповісти на це питання, необхідно, мабуть, трошки зануритися в історію. Адже Україна протягом багатьох століть не мала державної незалежності, тому її населення втратило такі необхідні почуття, як національна гордість, патріотизм, замінивши їх якимись сурогатними цінностями. Нам доводиться тепер ламати віковічні стереотипи, вчитися відчувати себе українцями, громадянами незалежної держави, вчитися пишатися своєю Батьківщиною, навіть якщо вона поки що не така процвітаюча, як інші держави світу. Це нам треба буде збудувати прекрасне суспільство майбутнього!
А поки що наше майбутнє хоч і світле, але дуже непевне. І тим, хто стане біля керма держави в такий складний час, потрібно буде попри все піднести Україну на гідний рівень. Але процес відродження державності не такий уже й легкий. Україна, яка боролася за незалежність століттями, тепер потребує хоча б кількох десятиліть для того, щоб відновити усі структури державної будови. Тому не слід думати, що вже саме визнання політичної незалежності вирішить усі проблеми, і більше нічого не слід робити. Ні, навпаки, нова політична ситуація вимагає від нас ще більше зусиль на користь держави, вироблення нового політичного мислення.
Зараз же Україна розривається на шматки політичними суперечками, економічними кризами, вона пригноблена величезними боргами перед іншими державами світу. На це, звісно, можна запе речити, що не все так погано в нашому житті, адже нас врешті сприйняла як партнера Європа, ім'я нашої держави стає більш вагомим і відомим у світі. Але ж це лише маленькі здобутки, на яких зовсім не можна зупинятися. Тим більше, що слово Україна у світі нерідко згадується не тільки із позитивним звучанням: скандали зі зброєю, відмивання брудних грошей, піратська відео- та аудіопродукція. Однак чи варто говорити в такій ситуації, що ми соромимося жити у такій країні? Адже країна — це ми самі, наші вчинки, наші прагнення. Ми будуємо майбутнє своєї держави. І невже немає нічого світлого в житті нашої країни? Хочеться вірити, що є, тому що ми маємо найбільший в світі скарб — рідну мову, яка після здобуття національної незалежності інтенсивно розвивається й активно охоплює всі сфери людського життя, незважаючи на різні перешкоди. Повільно, але неухильно, розвиваються національний театр, кіно й телебачення, радіо та преса. Популярною стає українська естрадна музика, пишуться художні твори рідною мовою...
Отже, живе Україна, яка здобула колись незалежність, і буде жити. Буде, незважаючи ні на що, і допомагати їй у цьому повинні ми усі, її діти, і передусім молодь.
Почавши твір словами українського класика, хочу й завершити його в такий же спосіб. Адже щиро вірю услід за Василем Симоненком, що «ще не вмерла Україна. І не умре!».

Мовні права й обов`язки громадян України

denike — Thu, 19 Nov 2009 07:23:30 GMT

Мовні права й обов`язки громадян України

Ти весь у слові, як у сповиткові,
З колиски до калини при горбі™
І вже коли ти помиливсь у слові,
Вважай, що помилився у собі.
Б. Олійник

Чому ми знову й знову звертаємося до проблеми мовної ситуації в Україні? Бо ця проблема склалася історично, а розв'язувати її доведеться саме нам. І поставитися до цього завдання слід украй серйозно.
У наш час якось стало дуже популярно й престижно кричати з усіх трибун про українську самобутність, про співучу українську мову, про чудову українську культуру. Більшість політиків та громадських діячів вважають за потрібне говорити українською, при цьому нещадно її калічачи, але ж називають вони себе носіями української культури й людьми, що пропагують українське слово. Та й рядові носії мови нерідко говорять шаблонні фрази про ставлення до рідної мови, навіть не розуміючи їхнього змісту, але усвідомлюючи, що так треба.
А чому ж в Україні так сталося? Чому саме ця мова, що займає місце в світі за милозвучністю, потрапила в таке гноблене ставовище? А втім раніше, коли всюди по рідній країні українця вборонили користуватися своєю мовою, коли викинули з алфавіту навіть притаманну українській мові літеру «ґ», народ наш не зламався. Наші друкарні продовжували видавати книжки, майже нелегально, інколи за кордоном, бо в Україні цього не дозволяла цензура. Українці співали своїх пісень. Українці піднімалися на боротьбу, захищаючи свою культуру і мову і в ХУІІІ, і в XIX, і навіть у XX столітті. А навіщо? Невже так багато крові та сліз було пролито марно? Невже усі ці століття ми боролися для того, щоб, отримавши у 1991 році незалежність, викинути, як непотріб, те, що відрізняє нас від інших народів, робить самостійною нацією, самими собою, — нашу рідну українську мову?
Ви можете звинуватити мене у скептицизмі, у тому, що я згущую фарби. Однак я аж ніяк не перебільшую: ситуація зі стату- сом української мови в Україні справляє досить негативне враження. І причина цього, на мою думку, у тому, що лише одиниці знають Закон України «Про мови в Українській РСР», а ще менше дотримуються його настанов.
Виданий Верховною Радою УРСР ще у часи існування Радянського Союзу, у 1989 році, цей закон ще й до сьогодні виступає основним документом, що регулює мовні права й обов'язки громадян нашої держави. Відкриваємо цей документ і читаємо: «Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу...» Статус державної мови передбачає, безперечно, знання цієї мови усіма громадянами держави. А отже, усі ми за цим законом маємо певні мовні права й обов'язки. Вони дуже прості, але виконати їх нам чомусь нерідко буває дуже складно. А ми ж повинні усього-навсього спілкуватися українською в усіх сферах свого життя, писати нею, вживати у громадських установах.
Ніколи не повірю, що це дуже важко для представника по-справжньому творчої та інтелектуальної нації. Однак спостерігаємо цілий ряд випадків, коли основний мовний Закон не виконується: від повсякденного спілкування до побутування мови у галузі науки, освіти, судочинства тощо. А всього ж тільки й треба більше уваги приділяти вивченню державної мови, культури у закладах освіти, прищеплювати любов до рідного слова. І тоді не буде волань про насильну українізацію, про «утиски прав російськомовного населення», а буде лише повага до інших мов, носії яких живуть на території України.
Адже за тим же Законом громадяни України мають і таке основне право: «Громадянам Української РСР гарантується право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою».
До речі, ті політики, які й сьогодні кричать про надання російській мові статусу державної, тим самим виявляють незнання законів. Адже Закон про мови гарантує вільне використання будь- якої національної мови у різних галузях суспільного життя нарівні з українською «у місцях проживання більшості громадян інших національностей». Отож нема за що боротися, панове політики: російську мову, як і ряд інших, ніхто в Україні не забороняв і не заборонятиме!
Звісно, тут може постати інше питання: а якщо в Україні можна застосовувати для спілкування будь-яку мову, навіщо ж росіянам, татарам, грекам та представникам інших народів вивчати українську? Напевне, це необхідно тому, що кожна людина, яка має статус громадянина України, повинна любити і шанувати мову тієї країни, яка дала їй прихисток, сприйняла її як свою дитину, дала хліб і дах над головою, права, якими зовсім не соромляться користуватися всі ті, хто зі зневагою відгукується про українську мову. Без опанування мови людина не може бути справжнім громадянином. І всі наші мовні обов'язки можна звести до одного: оберігати, плекати рідне слово.
Чомусь зараз пригадалася одна яскрава картина з мого дитинства. Я у бабусі в селі. Чорнява дівчина сидить на березі річки, її ноги ритмічно хлюпочуть по воді, вона співає: «... і рушник вишиваний на щастя, на долю дала». Якщо рядки цієї пісні хоч трохи вам до душі, то не все так погано у нашому житті. У нас є надія. Надія на те, що відновимо свою пам'ять, у якій десь глибоко схована любов до мови, що протягом століть допомагала зберігати гідність, вистояти попри все.

Мовні права й обов`язки громадян України

denike — Thu, 19 Nov 2009 07:22:50 GMT