Усе ближче порт. Десь там ждуть моряків на причалі дружини, діти, матері. Курсантів наречені ждуть. З букетами квітів стоятимуть годинами, виглядаючи, коли вже він з'явиться із-за обрію, цей їхній білосніжний красень барк![1] Найкраще прийти при повному сонці, в сліпучий день, коли напнуті вітрила аж сяють, —[2] щоб було людям на що подивитись, щоб фотографи та кінохроніка мали роботу. Проте після шторму, видно, не могли дати вузлів, скільки сподівались, і прийшли цього разу пізньої ночі, коли на просвітлілому небі вже й вранішня зоря зайнялась.
При згадці про матір Порфирові всю душу залило теплом, вже й ці люди, що з ним розмовляють, що з такою повагою про маму йому відгукуються, чимось мовби стають йому ближчі. На мить виникло навіть бажання більше перед ними відкритись, про мамину працю їм більше розповісти, може б, заодно і його вони пожаліли чи, може б, і приголубили. Бо відчув, що цікавість до його долі не випадкова, вона глибша й делікатніша, ніж у тих, що, буває, лізуть до тебе в душу десь на пристані або в плавнях на риболовлі,[3]розкажи їм, чий та звідки ти, розваж їх собою, мов іграшкою. І хоч зараз хлопець був, здавалось, відкритий для ласки, для доброго слова, та тільки Ганна Остапівна мимовільним зітханням виявила щось схоже на жалощі, тільки прохопилося слово «напівсирітство», як хлопець одразу ж настороживсь, дитяча гордість так і випустила свої пазурі, не приймаючи можливого співчуття, яким зараз його могли тільки принизити.
Зробив 20 пунктуаційних помилок. Це яка оцінка по сьогоднішній шкалі? Матка-бозка, усе, що знав зі школи, з голови вивітрилося. Осоромився та й годі! :)
