18. Спогади

З моря повівав вітерець, повітря було вологе, напоєне гіркими, млосними запахами лавра та м’яти, що піднімали з дная пам’яті давно забуті спогади дитинства. Пам’ять сягала кудись глибше, у минулі покоління, де подзвонювала ясна нелукава сталь кинджалів, поцокувади точені копита вороних конец і лунав звабливий, трохи погордливий дівочий сміх.

Це було його повітря, і гори за спиною його, і в серці народжувалися тихі сплески, яких він не міг пояснити, але від яких йому ставало неймовірно приємно. Зненацька він подумав про те, що міг би жити тут повсякчас, безбоязно блукати берегом моря, де, неначе зелені вітрильники, стоять старі, ще доісторичні, реліктові сосни(більше таких сосен немає ніде в цілому світі).

Понуро, таємниче шумить самшитовий, також реліктовий, гай, у який він заходив тільки два рази в юності, в ще далі кострубатяться кущі шипшини та ожини. Поміж ними пасуться корови, ополудні вони заходять у воду й стоять камінно, проводжаючи великими добрими очима білі пароплави та овиді. Так само вони проводжали колись смугасті вітрила грецьких аргонавтів, які пливли сюди по золоте руно.

(167 слів)