20. Виноградник

Зелене море листя грало всіма барвами: від чорно-зеленої до жовто-зеленастої, а згори вторувала тій мелодії барв безладна гармонія мідних дзвоників отари, шо паслись по горах, та тужлива чабанська сопілка.

Замфір дуже любив свій виноградник. Оця десятина землі, густо засаджена розкішними кущами, відділена від гори столітніми волоськими горіхами, делікатними жерделями та сіролистими айвами, дісталась йому від батька. То була дідизна.

З виноградником цим пов’язано так багато споминів. Ще дитиною бігав там, з утіхою смакуючи солодкий виноград, зазираючи під кожен кущ. Усе тут знайоме, усе своє. Там під горіхами сходився він у свято зі струнко чорнооко Маріорою. Там посадив на щастя якийсь особливий гатунок винограду – от як розрісся тепер розкішно! – а тут, хазяїном уже, завів молодняк.

Замфір присідає під кущем, обережно розгортає листя – то делікатне, ясно-зелене, вкрите знизу білим пушком, то темне, блискуче, наче полив’яне. Там, під листям, цілі купи розкішних кетягів так і обліпили кущ, так і вгинають лозу під непомірною вагою. Радісно б’ється Замфірове серце, а очі сміються до здорових грон.

(161 слово)