21.
Думка про хліб
Гінзбург ляснув віжками, кінь легко виніс гринджолята за село, на рівну
степову дорогу. Дзвінко рвав копитами збитий, утоптаний, спресований зимовими
морозами сніг, а довкола застигли, розіслалися безмежними заметами поля.
Морозне повітря обдувало Гінзбургові щоки, холодило очі так, що аж сльози
виступали, щипало за носа. Та він не скулився, не ховався обличчям в овечий
комір кожуха, а, випроставшись назутріч тугому пружному вітрові, дихав на повні
груди.
Щасливо й радісно дивився Гінзбург на немов викутий із застиглого полум’я
захід, що з останніх сил утримував на своїй вузькій та довгій долоні сонце, яке
великою ртутною кулею намагалося скотитися донизу.
Він задоволено думав, що, незважаючи на посушливу осінь, вологи вистачить і
люди будуть із хлібом. Бо за роки дитинства, а потім і юності навчився Григорій
поважати нелегку працю хліборобів – оцих усіх дядьків, які одвічно несуть на
своїх плечах увесь рід людський, годуючи його, напуваючи та зодягаючи, і яким,
по злій іронії долі, зроду-віку не вистачало місця за велелюдним столом:
тулилися несміливо десь аж у кінці.
(161 слово)
Джерело: http://pravila-uk-mova.at.ua |