23. Вишня

Вишня росла під вікном, відколи я пам’ятаю себе, і була мені вічна, як світ. Хочу тепер пригадати, коли перший раз побачив її, і думаю: це те ж саме, що пробувати знайти в пам’яті святу мить, коли тобі вперше всміхнулася мама.

Вишня завше була коло хати й виросла в моїй душі як образ рідного дому. Тому нам ніколи навіть не спадало на думку спитати мами, звідки взялася під вікном ця вишня й чому зрослася двома стовбурами, що обнялися гнучким станом. Ми любили її за це дивне плетиво, бо так легше було видряпатися аж на самий вершечок, де вишні червоніли найшвидше.

Так і як було не любити нашу вишню! Вона стояла за вікном, як людина: у травні простягала через відчинені вікна квітучі віти-руки в білих сорочках; у липні подавала нам у цих руках червоні вишні, і їх можна було нарвати просто з хати, ставши на підвіконня; у грози й у зимову пору стукала в шибки, шукаючи захистку; у сонячні дні дарувала затінок, а в місячні ночі розповідала дивну казку...

(167 слів)