Був день великий, по вінця залитий сонцем. Співало птаство по садах і схилах, сріблом світився і вигравав Дніпро, незмінно пахло медами, влежаними грушами-дичками, дозрілим літом, що купалося у травах і дзеркальних водах непорочних дів - Либіді, Глибочиці, Почайни, рідних дочок дідича Дніпра. Їхняврода й чистота були такі непорочно-дитинні, що навіть качки не колотили тієї джерелиці. Річкові чайки зрідка торкалися крилом того синього срібла, та ще якась ластівка нап

ється його і стрімко подається геть, щоб навіть тінь від нех не

впала в ту чисту глибінь.

            У Києві стояв гул, як у лісі, де валяли дерева. На горі, на схилах рубали ідолів, скидали в одну купу й палили. Полум’я злітало аж у піднебесся, а дими виїдали очі. Перуна ж прив*язали мотузкою коневі до хвоста і волочили від Княжої гори, а далі по Боричевому узвозі до ручая. Двадцять мужів ішли поруч і били його палицями. Ручаєм переправили до Дніпра, хвилі підхопили ідола й понесли рікою.

            Стояв лемент оп всьому місту Кия. Чорно кляли князя волхви, жерці...

(163 слова)